Ігор РОП’ЯНИК, м. Івано-Франківськ, член НСЖУ.

Остап Роп’яник народився в селі Оболоні Долинського району. Власне, минулого року наша газета написала про нього великий матеріал, не дочекавшись до 100-ліття.

Коли батькові сповнюється 100 років, то хочеться, звісно, розповісти про нього багато. Ще б пак! Народився за Австро-Угорщини, ходив до школи за Польщі, фахову освіту здобував за німців, працював за совітів, бавив правнуків вже у вільній Україні… Безліч подій, різних історій, тисячі людей, які жили поряд.

Не скажу, що батько багато чому навчив мене. З мене не вийшло ні співака, як він, ні музиканта. Те, що я вмію, здебільшого, опанував сам. Але є «наука», яку я з вдячністю перейняв від нього, – наука любити. По-справжньому. Самовіддано, жертовно. Так, щоби раз і на все життя.12735788_1170289306316471_1891872724_n

З молодих літ він був «видним» парубком, дбав про свою зовнішність, намагався вдягатися стильно, хоча на навколишніх справляв враження насамперед своїм розумом, талантом, вродженою інтелігентністю. З молодими панянками він запізнавався легко і невимушено, умів зробити комплімент, добрати влучне слівце, пожартувати. Та попри те було у нього в житті лиш одне велике і єдине кохання – моя мама.

У нас в родині це вже була традиція – на другий день Різдва вітати батьків з річницею шлюбу. Але знали ми і про іншу дату – коли батьки познайомилися. Саме відтоді йде відлік їхньому палкому коханню, яке витримало найтяжчі випробування, аж «поки смерть не розлучила їх».

16 жовтня 1944 року. Батькові – 28, мамі – неповних 16. Познайомилися під театром у Станіславі у дні, коли відроджувався Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Мама – Галина Ільба – була у ньому танцюристкою, батько – Остап Роп’яник – співаком. Різниця у дванадцять років не завадила зародженню теплих почуттів. Проте на заваді їхньому коханню стала жорстока і несправедлива дійсність. Через якихось два з половиною місяці з часу їхнього знайомства дівчину арештували «визволителі», кинули до в’язниці. Батько ходив під стіни тюрми, де й познайомився з її мамою. Вона дала йому маленький молитовничок (він зберігається у мене й донині) і сказала: «Молися, щоби Галя повернулась!» Це була перша і єдина зустріч з пані Ільбовою. Бо через три дні, на сам Святвечір 1945 року, всю сім’ю Ільбів вивезли в Сибір. Через три місяці не стало Галиної мами, ще через чотири – батька.

Коли Галя через півтора року втікала з чужини, у Станіславі вже не було нікого з родичів – і брата, і сестру теж перемолола сталінська м’ясорубка. Але її гріла надія, що на неї чекає Остап. І він її дочекався. Невдовзі взяли шлюб.

Мама повернулася з Сибіру із хворими легенями, тож вирішили обоє поїхати жити в Долину до батькової родини – де свіже повітря, ліс, молоко. Згадувала: «Сиджу в хаті, роблю іграшки на ялинку, а сама мрію: ось прийде весна, за вікном зацвіте бузок, я вийду з візочком надвір, колисатиму дитину…» (на той час мама вже була вагітна).

Але одного разу приходить якийсь чоловік в цивільному. Питає: «Ви прописані? Ні? О-о, то треба прописатися! Вже таки йдіть зі мною і пропишетеся. Тільки паспорт не забудьте».

Прийшла в міліцію. Сидить начальник райвідділу:

  • То звідки ви приїхали?
  • ­З Комі.
  • А чого ви там були?
  • Родичі були вивезені.
  • А ви чого втекли?
  • Я ж була неповнолітня…

Надвечір після роботи прибігає Остап в міліцію. «Що сталося? Чому тримаєте?» «Нічого не сталося. Вашу дружину заарештовано»…

Через тиждень маму відправили в станіславську тюрму. Там навесні народила доньку. За вікном відтак бачила не бузок, як мріялось, а заґратоване небо. Перші кроки Оксаночка

зробила в тюремній камері, і перше слово «мама» теж сказала тут… А в лютому 1950-го її з дитиною знову відправили в Сибір.

Мама працювала на різних роботах, аж поки не опинилася в тепличному господарстві, де вирощували квіти. Одного разу в теплицю прийшов якийсь чоловік, сказав, що він артист, працює у Сиктивкарській філармонії (сам українець на прізвище Прийменко), хоче купити квіти, аби вручити на концерті своїй дружині, теж співачці. Поки готувала букет, він розпитував: як тут опинилась, звідки приїхала, про дитину, чоловіка. Мама каже, що чоловік теж співак, а тоді, між іншим: «А чи не була б для нього робота тут, у філармонії?» «Якщо добре співає, то чому б і ні?»

Через декілька місяців Остап вже був із сім’єю. Коли в Станіславі розраховувався з роботи, співробітники дивувались і жартували: сам себе вивіз на заслання. Порівнювали з декабристами, тільки тут вийшло навпаки: чоловік їхав до засланої дружини.

За роки, проведені в Сиктивкарі, батько вже стояв на доброму рахунку у столичній філармонії, був провідним солістом Національного ансамблю пісні і танцю, на ньому, як то кажуть, був зав’язаний репертуар. В домашньому архіві збереглася його заява директору концертного бюро від 21 квітня 1954 р., в якій просить звільнити його у зв’язку з погіршенням здоров’я, на що було накладено резолюцію: «В виду того, что репертуар хора полностью лежит на т. Ропянике, в данное время отпустить не имею никакой возможности».

Згодом його представили до звання заслуженого артиста республіки. Але саме розпочиналась хрущовська відлига, батьки отримали дозвіл повертатися додому… Він не захотів жодних звань…

Повернулися із заслання 1956 року. А наступного року народився я…

Потім батьки усе життя працювали в Івано-Франківській філармонії. Сиктивкарська сторінка в біографії відіграла у майбутньому негативну роль у творчій кар’єрі батька: будь-які спроби мистецьких кіл відзначити його заслуги, рішуче перекреслювалися в ідеологічних інстанціях. Та він не брав цього близько до серця. Адже серце його було повністю зайняте найдорожчою людиною – аж до останнього подиху…

20 лютого Остапу Роп’янику сповнилося б 100 років…

Advertisements